Поки звучить його улюблена пісня: у Жовчеві відкрили меморіальну дошку Дмитру Санагурському
У блакитному небі — лелека… Подвір’ям біля будинку культури в Жовчеві повільно розливалася пісня «Червоне море, кров Дніпром тече…». Вона ніби несла із собою не лише мелодію, а ціле людське життя. Цю пісню любив Дмитро Санагурський. І поки її слухали всі присутні, рідні мовчки витирали сльози. Бо є пісні, які після смерті людини вже ніколи не звучать просто як музика. Вони стають голосом пам’яті.
У День Української Державності на фасаді будинку культури в селі Жовчів відкрили меморіальну дошку захиснику України Дмитру Санагурському. Відтепер він назавжди стоятиме у строю поруч з іншими синами-воїнами — Віталієм В'юнником та Іваном Стефанишиним.
Меморіальні дошки, на жаль, не повертають додому тих, кого забрала війна. Але вони роблять одну надзвичайно важливу річ — не дозволяють народу забути.
Дмитро Санагурський народився 1 березня 1970 року у Жовчеві. Тут зробив свої перші кроки, навчався у школі, звідси вирушив здобувати освіту у Львівському сільськогосподарському інституті в Дублянах. Відслужив строкову службу, створив сім'ю, разом із дружиною виховав доньку Мар’яну та сина Арсена. Працював інженером-землевпорядником, знав ціну землі не лише за кадастровими документами. Він знав її як місце, де ростуть діти, достигає хліб і живе пам’ять поколінь.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, війна застала захисника вдома. Вона не запитала про вік, не зважала на професію чи мирне життя. 27 грудня 2022 року Дмитро став до лав Збройних Сил України. У складі 63 окремої механізованої бригади сержант понад два роки воював на найважчих напрямках Донеччини.
Життя Дмитра Санагурського обірвалося 19 червня 2025 року у лікарняній палаті. Йому було лише п'ятдесят п'ять. Залишилися мати, донька і син. Залишилося село, яке пам’ятає його щирою, доброю людиною...
Під час віча до присутніх звернувся міський голова Сергій Насалик, говорячи про ціну української свободи та обов'язок громади берегти пам'ять про тих, завдяки кому ця свобода має шанс жити.
Та, мабуть, найважливіші слова цього дня сказала донька Мар’яна:
«Сьогодні ми зібралися, щоб відкрити меморіальну дошку моєму татові - Дмитру Санагурському. Саме тут, у цьому селі, почалася його історія життя. Ріс, мріяв, вчився. Саме тут навчився любити свою рідну землю, і вона берегтиме пам'ять про свого сина. Життя людини — Божий дар, і лише Господь знає наш шлях. Віра вчить нас, що любов не закінчується зі смертю. Хочу, щоб ви запам’ятали батька таким, яким він завжди був — доброю, світлою і щирою людиною».
Напевно, саме це і є найбільша перемога людини над смертю.
Коли власна дитина просить пам’ятати тебе не за тим, як загинув, а за тим, яким ти був.
Ми часто говоримо, що війна забирає найкращих. Але це лише половина правди. Інша половина полягає у тому, що найкращі залишаються серед нас найдовше. У ясних очах доньки, які дуже схожі на татові. У пісні, яка раптом змушує серце стискатися. У стежці до школи, якою колись біг хлопчик Дмитро із Жовчева. У будинку культури, де тепер його погляд назавжди зустрічатиме тих, хто приходитиме сюди після нього.
І поки у Жовчеві звучатиме та сама пісня, поки хтось зупинятиметься біля меморіальної дошки, щоб подумки сказати: «Пам’ятаємо», — Дмитро Санагурський не стане лише рядком у літописі війни. Він залишиться людиною. А це — найбільше, що може подарувати вдячний народ своєму захисникові.
Фото:
