Спини цю мить. Рік без Ігоря Люльки
Коли людина все життя малює рідне місто, з нею відбувається дивна річ: місто починає зберігати її образ так само дбайливо, як вона колись зберігала його у своїх роботах.
17 червня в історико-краєзнавчому музеї «Опілля» відкрилася ретроспективна виставка робіт Ігоря Люльки — художника, педагога, дизайнера, музейника, автора ікон, іконостасів і міських мистецьких проєктів. Насамперед — людини, яка залишила помітний слід у культурному житті Рогатинщини.
Цьогоріч Ігорю Люльці мало б виповнитися 59 років. Рік минув відтоді, як його не стало. Та цього дня здається, що наш земляк нікуди не зник. Бо є люди, чия присутність вимірюється не роками життя, а слідами, які залишають після себе.
58 акварелей — 58 зупинених митей
Митець може залишити по собі багато речей: картини, книжки, архітектуру… Ігор Люлька залишив ще й місто. У виставковій залі музею — тихо, пахне фарбами й старим папером. У кутку - мольберт та особистий етюдник. На стінах акварелі нашого земляка. Прозорі, наповнені світлом, майже невагомі. У них — знайомий Рогатин: старі вулиці, церква Святого Духа, обриси святинь, дерева, що десятиліттями ростуть на тих самих місцях. Те, повз що містяни проходять щодня і часто перестають помічати. Але Ігор Люлька бачив в особливий спосіб.
Назва виставки — «Спини цю мить, бо в ній моя душа…» — напрочуд точно передає суть творчості опільського художника. Особливої ваги експозиції додає символічна деталь: представлено 58 акварелей — майже стільки ж, скільки років прожив митець. Цей збіг мимоволі змушує зупинитися, ніби кожна робота — окрема сторінка його життя, спогад або мить, залишена нам на пам’ять.
Вперше публіці представлені саме його акварелі, адже "показував їх найближчим". Хоч малював Ігор Люлька з дитинства, до цієї техніки звернувся лише у 2016 році. Відтоді акварель стала його справжньою творчою пристрастю. За неповне десятиліття створив десятки робіт, у яких передав прозорість світла, настрій природи й красу рідного краю. Сьогодні ці твори вперше зібрані в одній великій ретроспективі.
Розглядаєш їх і розумієш, що наш земляк справді вмів зупиняти час: ловив пензлем ранкові тумани над опільськими пагорбами, гру сонця на міських вулицях, неповторний характер краю. Фіксував те, що неможливо втримати — світло ранкове, вечірнє, після дощу. Кожна його акварель — це не просто пейзаж, а збережена мить життя.
Від фізики до мистецтва
Ігор Люлька народився 14 червня 1967 року в селі Деліїв Галицького району в родині педагогів. Батько викладав фізику, мати була вчителькою початкових класів. Уже за рік родина переїхала до села Заланів нашої громади, де минули дитячі та юнацькі роки майбутнього митця.
Навчався у Заланівській восьмирічній школі, згодом — у Рогатинській середній школі №1. Після закінчення прислухався до порад рідних і вступив до Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника на фізико-математичний факультет. Після служби в армії завершив навчання й отримав диплом учителя фізики та математики. Проте справжнім покликанням стало мистецтво. Рідні оцифрували близько п’ять сотень полотен. Втім, їх було значно більше.
- «Скільки себе пам’ятаю — стільки й малюю. Не маючи в кого цьому вчитися, бо мої батьки не займалися мистецтвом, я робив це так, як відчував, — як говорило мені серце», — казав Ігор Люлька.
У 1991 році, коли відновила свою діяльність Рогатинська гімназія імені Володимира Великого, Ігор Люлька прийшов туди працювати. Спочатку — вихователем групи продовженого дня, пізніше — вчителем математики та образотворчого мистецтва. Від 2001 року повністю присвятив себе викладанню мистецьких дисциплін: образотворчого мистецтва, художньої культури та трудового навчання.
Учитель, якого пам'ятають покоління
З того часу минуло понад три десятиліття. Для більшості — це кар'єра, для вчителя — покоління учнів. Діти, яких він навчав у дев'яностих, уже привели до альма-матер власних дітей. І кожне покоління пам’ятає свого Ігоря Васильовича. Не суворого наставника, який оцінював малюнки, навчав техніки, пояснював правила композиції та перспективи. А того, хто вмів побачити талант раніше, ніж дитина усвідомлювала його сама.
Ігор Люлька ніколи не шкодував похвали і «у тебе все вийде». Щиро захоплювався роботами своїх учнів. Радів їхнім успіхам і розумів головне: завдання вчителя мистецтва — виховати не лише художника, а людину, яка вміє бачити серцем.
Колишні вихованці згадують його спокійний голос, уважність до деталей, здатність знаходити красу у звичних речах — сонячний промінь на стіні класу, тінь дерева на дорозі. Можливо, саме тому сьогодні багато його учнів дивляться на рідне місто інакше.
Художник творив простір міста
Ігор Люлька умів бачити красу всюди: у старій брамі, грі світла на стіні дерев’яного храму, знайомому силуеті міста. Саме тому його роботи — це не лише про пейзаж чи архітектуру, а про любов до краю, його історії та людей.
Малював Ігор Люлька із дитинства. Його роботи сьогодні зберігаються не лише в Україні, а й у приватних колекціях Канади, США, Італії, Німеччини, Польщі та Словаччини.
Як художник і дизайнер залишив після себе десятки творінь. Як автор сакрального мистецтва — ікони, іконостаси та вітражі. У 1998 році разом із художником Романом Ясінським працював над розписом нового іконостаса у храмі села Рахиня на Долинщині. У 2017 році написав ікону Ісуса Христа для костелу Святого Миколая в Рогатині. Впродовж багатьох років займався реставрацією ікон та сакрального живопису.
Водночас талант краянина виходив далеко за межі майстерні. Ігор Люлька активно долучався до формування сучасного культурного простору Рогатина. Працював над дизайном громадських просторів, оформленням навчальних закладів, стендів та мистецьких проєктів. Брав участь у створенні міського муралу, який став однією з мистецьких візитівок громади.
У 2018 році за вагомий внесок у культурне життя міста наш земляк став переможцем конкурсу «Людина року» в номінації «Митець року». Того ж року відкрилася його перша персональна виставка під назвою «...Все небачене побачено...».
Не всі його задуми були завершені — у творчих людей завжди залишається щось недомовлене. Ще одна картина, проєкт, ще одна мрія…
Людина музею «Опілля»
Особливе місце в житті художника займав Рогатинський історико-краєзнавчий музей «Опілля». У 2016 році, коли заклад лише починав свою історію, Ігор Люлька був серед тих, хто власними руками допомагав створювати сучасний музейний простір: монтував експозиційні зали, працював над гончарною майстернею, долучався до мистецьких проєктів закладу, підтримував виставкові та культурні ініціативи.
Зазвичай відвідувачі бачать лише результат - гарно освітлену залу, експонати за склом. Але за кожним музеєм стоять люди, які залишають у ньому частину себе. Для музейної спільноти Ігор Люлька був саме такою людиною.
Його добре пам'ятають у цих стінах як надійного товариша, який ніколи не відмовлявся від складної роботи, коли йшлося про спільну справу. Також неодноразово брав участь у виставках художників Рогатинщини та Прикарпаття.
Тому сьогодні його роботи повернулися сюди не як експонати. Радше як «повернення давнього друга». Теплий голос Ігоря Люльки наче зустрічає рідних, друзів, колег та учнів на порозі закладу й стиха каже: «Не шукайте мене у тиші минулого. Спиніться біля цих полотен. У кожній цій миті — моя душа».
Коли митець залишається
Але коли про Ігоря Люльку говорять колеги, вони передусім згадують не художника, а людину - неймовірно щиру, доброзичливу, з тонким гумором і здатністю підтримати у важкий час. У цих спогадах добра усмішка митця часто приходить раніше, ніж його картини. Так буває лише з людьми, поруч із якими було легко.
В останні роки життя нашому земляку довелося багато боротися. Навіть тоді він залишався життєлюбом, не втрачав інтересу до світу і тримався за життя настільки довго, наскільки вистачало сил.
Сьогодні його роботи знову зустрічаються з глядачами. Хтось упізнає знайому вулицю, хтось пригадає розмову, яка колись допомогла не опустити рук. Хтось побачить у цих акварелях той Рогатин, який художник любив найбільше. І стає зрозуміло: ця виставка — не лише про живопис. Вона про присутність. Ніби художник просто вийшов на хвилину й залишив нам можливість побути поруч із його поглядом. Експозиція повертає у рідне місто неймовірний дар, який сягав неба, майстра, який змінив культурний простір Рогатина.
Післямова
У мистецтві часто говорять про спадщину. Та вона живе не лише у творах, а й у пам’яті людей, які знали, навчалися чи працювали з Ігорем Васильовичем.
Нині вона звучала у спогадах його учениць — секретаря міської ради Христини Сороки та директорки Меморіального музею-садиби Миколи Угрина-Безгрішного Тетяни Петрів, у словах колеги — Ігоря Доронюка, директора ліцею «Гімназія імені Володимира Великого». Також оживала в розповідях і щемливих паузах тих, кому митець був особливо близьким, — сестри Лідії та друга-художника Романа.
«У моєму телефоні досі зберігся номер Ігоря Васильовича. Але скажіть… Як подзвонити на небо?» — зі щемом сказала Тетяна Петрів.
Рік тому Рогатин прощався з Ігорем Люлькою. Сьогодні місто зустрічається з ним знову. Через папір, воду і фарбу. Через знайомі краєвиди та миті, які він колись зупинив для нас. І поки люди стоять перед його роботами, вдивляючись у тихі акварельні пейзажі, поки залишають свій особистий, мовчазний лист біля відкритого етюдника, який родина митця привезла до музейної зали, стає зрозуміло: деякі художники не зникають. Вони просто переходять у свої картини — і продовжують говорити з нами мовою світла.
Фото:
