«Я так довго його шукала»: Руслан Сапіга повертається «на щиті»
8 квітня 2024-го Руслан Сапіга написав сестрі повідомлення та надіслав останню світлину. На запитання: чому такий сумний на фото? — відповів: «Іду на завдання. Просто знаю як там… не вперше». Після цього зв’язок із братом обірвався на довгих два роки…
Сестра не припинила пошуки, бо не могла прийняти тишу як відповідь. Відвідувала акції з пошуку зниклих безвісти, писала дописи в інтернеті, зверталася всюди, де ще могли почути. Бо є надії, які живуть завдяки любові. І саме ця любов тримала її довше, ніж зазвичай витримує людина.
Днями від дружини загиблого побратима прийшло останнє відео: Руслан їде на позицію. Живий, у русі. Останній раз — у кадрі, який тепер неможливо дивитися без тремтіння в руках. Цей момент не мав би ставати прощанням, але став. Невдовзі у Долиняни прийшло також підтвердження: «Руслан Сапіга загинув». Це засвідчила ДНК-експертиза. І лише після цього тиша перестала бути для родини воїна невідомістю — й стала фактом: наш земляк загинув у бою.
Руслан Богданович Сапіга народився 18 жовтня 1989 року в Семенівці Каховського району Херсонської області. Дитинство його почалося там, де земля ще пам’ятає інші часи. У 1996-му сім’я повернулася у Долиняни на Рогатинщину. Руслан зростав у великій родині — троє братів і сестра. Наймолодший і, як згадує сестра, «найдобріший із нас».
Такі люди зазвичай мають велике серце: допомагають батькам, підставляють плече сусідам у домашніх клопотах. Вони більше віддають світу, ніж отримують.
Наш земляк навчався у Долинянській школі, згодом працював за кордоном, також на сезонних роботах у Вербиці. Життя його не було легким, але було чесним — таким, де все заробляється працею.
У 2012 році створив сім’ю. У 2015-му родина пережила важку втрату, яка залишає тріщину на все життя — відійшла у вічність мама, а п’ять років тому - брат.
Руслан Сапіга не був створений для війни. І це звучить як гірка правда, яку війна щоразу спотворює. Він був створений для життя: для тихого ранку з вудкою біля води, для роботи, родини, простого людського «тут і зараз», у якому немає місця смерті.
Але 15 лютого 2023 року наш воїн став у стрій. Спочатку— протиповітряна оборона на Київщині у складі 115-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Він стояв там, де небо перестає бути просто небом, а стає полем бою за кожен дім унизу. Згодом — Покровський напрямок, де війна вже не схожа ні на що людське…
12 квітня 2024 року старший солдат Руслан Сапіга востаннє вийшов на завдання в районі Очеретиного Покровського району. Відтоді для рідних почалося життя без відповіді. Спочатку десять днів. Потім — «зник безвісти». Далі — два роки очікування, де кожен ранок прокидався надією, а кожен вечір завершувався болем, що не звикає, не притуплюється, не стає легшим.
На браслеті, знайденому на воїні, був напис: «Я рятую життя». Наш захисник справді рятував його — як повітряний щит над містами, що жили під тінню ворожих ракет та дронів. І в той останній день на позиції, де вже не було гарантій повернення.
«Я так довго його шукала, а тепер не знаю, як маю пройти це все», — каже сестра. Руки тремтять, в очах сльози. — «Але знайшла. Тяжко, проте Руслан повертається додому». У цій фразі — вся правда війни: довгий шлях пошуку, що не закінчується навіть після відповіді, і повернення, яке ніколи не є тим, на яке чекали.
Наш захисник Руслан не повернеться додому у день перемоги. Він залишиться там, де пам’ять сильніша за час. У тих речах, які не зникають: в останньому повідомленні, в останньому маршруті, у погляді, що застиг у камері. І в тиші, яка тепер звучить його іменем.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким і побратимам Героя. Немає слів, які можуть вмістити такий біль. Є лише схилені голови і мовчання.Нехай Господь дасть силу родині пережити найтяжчі дні.
Руслан Сапіга. Назавжди в строю.
Про дату та час прощання з нашим Захисником буде повідомлено додатково.
